четвер, 2 листопада 2017 р.

Історія ударних музичних інструментів

Ударні - найчисленніше на сьогоднішній день сімейство музичних інструментів. Звук з інструментів цього типу витягують за допомогою удару по поверхні звучного тіла. Звучить тіло може приймати різні форми і бути виготовлено з різноманітних матеріалів. Крім того, замість удару допускається струшування - по суті, опосередковані удари паличками, молоточками або калаталами за тим же озвученому тілу.
Ударні інструменти одні з найдавніших. Перший прообраз ударного інструменту з'явився, коли первісні люди, б'ючи каменем об камінь, створювали якусь подобу ритму для ритуальних танців чи просто в повсякденних побутових турботах (дроблення горіхів, помел зерна тощо).
По суті, ударним інструментом може називатися будь пристосування, яке виробляє розмірені шуми. Спочатку це були камені або палички, дощечки. Пізніше з'явилася ідея вистукувати ритм по натягнутій на порожнистий корпус шкірі - перші барабани.
При розкопках місць поселення племен Центральної Африки і Далекого Сходу археологи виявили вже понад схожі на сучасніше зразки древніх ударних інструментів. Очевидно, саме вони свого часу послужили прикладом для створення європейських ударних інструментів.
Звук, вироблений ударними інструментами, пішов від первісних ритмічних мелодій. Дзвінкі прототипи сучасних ударних музичних інструментів використовувалися під час ритуальних танців народами Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, країн Азії.
Представники древніх арабських держав використовували ударні інструменти, зокрема барабани, у військових походах. Цю традицію європейські народи перейняли набагато пізніше. Прості в мелодійному плані, але гучні і ритмічні, барабани стали незмінним супроводом військових маршів і гімнів.
Та й в оркестрі ударні інструменти знайшли досить широке застосування. Спочатку доступ до європейської академічної музики їм був закритий. Поступово ударні знайшли своє застосування в драматичній музиці в рамках оперних і балетних оркестрів, і тільки потім вони потрапили в оркестри симфонічні. Зате сьогодні складно уявити собі оркестр без барабанів, литавр, тарілок, бубна, тамбурина або трикутника.


Історія ударних музичних інструментів

Ударні музичні інструменти музичні інструменти, звук на яких видобувається ударом (руками, паличками, молоточками і т. д.) по тілу, що стає його джерелом. Найчисленніше і найстародавніше сімейство серед усіх музичних інструментів. Іноді ударні музичні інструменти називають словом перкусія (відангл. percussion).
Музикант, що грає на ударних інструментах називається уда́рником або перкусіоні́стом, в рок- та джазових групах — також бараба́нщиком.
В залежності від джерела звуку ударні інструменти можуть бути:
·  ідіофонами — джерело звуку — корпус інструменту. Ідіофонами є ханг, дзвони оркестрові, ксилофон, трикутник, тарілки, кастаньєти, гонги та ін.
·  мембранофонами — джерело звуку — натягнута шкіра, «мембрана». До мембранофонів належать барабани, литаври, том-томи та ін.
В залежності від властивостей звуку розрізняють:
·  Інструменти з невизначеною висотою звучання — трикутник, тарілки, кастаньєти,барабани, том-томи та інші.
·  Інструменти з визначеною висотою звуку — ксилофон, вібрафон, маримба, дзвіночки,дзвони оркестрові, литаври та інші.
Ймовірно першим барабаном був порожній стовбур дерева, на який натягали шкіру рептилій або риб. Пізніше стали використатися шкіри тварин, убитих на полюванні, з'явилися перші ціпки. Для прикріплення шкіри до корпуса застосовувалося кілька різних методів: цвяхи, клей, заклепки, шнур навколо корпуса й т.п.
Прообраз малого барабана швидше за все прийшов в Іспанію від арабів і спочатку був сугубо фольклорним інструментом. Спочатку звук з барабана видобували руками, а пізніше стали використати ціпки округлої форми. Настроювання барабана здійснювалося шляхом стягування мембран жилами, мотузками й пізніше за допомогою металевих натяжних кріплень, які натягали або послабляли мембрани, і завдяки цьому звук барабана змінював свій тон. У різні часи й у різних народів були зовсім не схожі один на одного інструменти. Біля 14-го століття він починає використатися у військах. Тоді ж з'являються жильні струни, натягнуті уздовж поверхні нижньої шкіри. Старший брат малого барабана — теноровий барабан — також використався в армії як зі струнами, так і без.
Великий барабан і тарілки потрапили в Європу з Туреччини з військами Оттоманської імперії у 18-му столітті. Довгий час інструмент яничарів іменувався європейцями турецьким барабаном. Перші ноти для барабана датовані 16-м століттям.
В 17-18 столітті ударні інструменти поступово потрапляють до складу симфонічних оркестрів. В 19 столітті в симфонічний оркестр входять литаври,трикутник, тарілки, малий барабани та великий барабани, а також ксилофон та оркестрові дзвони. В 20 столітті набір оркестрових ударних інструментів значно розширюється.
Разом з тим на початку 20 століття формується ударна установка. Ще у дев'яностих роках 19-го століття музиканти з Нового Орлеану і з інших міст США намагалися пристосувати малий барабан і великий барабан військового оркестру для сценічного виконання так, щоб один виконавець міг грати відразу на двох інструментах. У той же час вони розвивали новий стиль гри, що базувався на колективній імпровізації, що пізніше стане основою джазу. З винаходомхай-хету в середині 1920-х років ударна установка набуває схожого на сучасний вигляд. Характерною для останніх десятеліть є тенденція до залучення в музичну культуру найрізноманітніших ударних інструментів різних національних культур.

Тарілки – ударний музичний інструмент

Тарілки – ударний музичний інструмент, який здавна побутував у Єгипті, Китаї, Японії, Бірмі. Дослідники, посилаючись на фрески Софійського собору в Києві, стверджують, що тарілки як музичний інструмент відомі в Україні з XI ст., вони використовувалися в інструментальних ансамблях. Учені вважають, що цей інструмент потрапив в Україну в середні віки під час воєн із Туреччиною. Тарілки застосовувалися в полковій музиці Війська Запорізького. З XVIII ст. цей інструмент входив до складу рогових, духових і симфонічних оркестрів.
Тарілки являють собою два металевих диски, посередині кожного є чашоподібна опуклість з отвором для ремінців, за які музикант тримає ці інструменти. Вони бувають різних розмірів: малі, середні і великі, діаметри яких відповідно 250–350, 375–450 і 475–600 мм. За товщиною вони поділяються на тонкі, середні й товсті.
У світі особливий успіх мають так звані турецькі тарілки, таємницю виготовлення яких за час уже понад 350 років усе ще не розкрито.
Грають на тарілках, використовуючи різні прийоми, серед яких найбільш поширені швидкий, ковзний та навскісний удари тарілок одна об одну. Музиканти, які грають на тарілках, домагаються від своїх інструментів тонких динамічних відтінків: у них дзвін тарілок може бути прозорим, ніжним на pianissimo та яскравим, емоційним наfortissimo. Розрізняють закритий удар, коли після удару музикант відразу гасить звук тарілок, притуляючи їх до грудей, і відкритий, коли дають можливість відзвучати тарілкам, підіймаючи їх угору чи розводячи в сторони. Такий прийом використовується в оркестрі для підкреслення найбільш кульмінаційних моментів у творі.
У народному музичному побуті тарілки невеликих розмірів використовуються разом із бубном чи барабаном. У першому випадку невеличкі тарілочки діаметру 30–60 мм попарно вмонтовуються в обичайку бубна по всьому її периметру, і вони веселим передзвоном супроводжують кожен удар по шкіряній мембрані колотушкою або рукою. Такі бубни з тарілочками широко використовуються, зокрема, у ансамблях троїстих музик.
У другому випадку одна тарілка кріпиться до обичайки барабана, а вдаряє музикант по ній вільною тарілкою, яку тримає в лівій руці. У правій руці виконавця – колотушка, якою він б'є по шкіряній мембрані. Такий барабан із тарілкою використовується також у невеликих духових оркестрах.

Історія виникнення барабанів

Поняття «барабан» настільки ж старе, як і людство. Барабан називають мембранофоном або інструментом, що створює звук від удару об натягнуту мембрану деякого об'єкта,
 звичайно, округленої палиці. Барабани складаються із впалої частини, (яку називають тілом), мембрани, що простирається до кінця барабана, і ключів, що настроюють, або штифтів, які стискають або послабляють мембрану, щоб досягати різного тону. Незважаючи на те що можна подумати, начебто звук видає тіло барабана, насправді звук - це заслуга мембрани і її вібрацій.
 Барабани вперше з'явилися ще в 6000 році до н.е. Розкопки в Месопотамії виявляли маленькі циліндричні барабани, датовані 3000 р. до н.е. Кілька наскальних малюнків, знайдених у печерах Перу, зображують барабани, використовувані в різних аспектах соціального життя. Індіанці використовували гарбузи, а також дерев'яні барабани для ритуалів і церемоній. Барабани завжди використовувалися для ефекту більшого, ніж просто створення музики. Їх використовували в побуті, для передачі повідомлень, у релігійних ритуалах і не тільки.

Походження барабанних установок

 Барабанні установки - тобто групи по-різному настроєних барабанів, зародилися в часи військових парадів і маршів у Новому Орлеані. Було виявлено, що один барабанщик міг грати більше, ніж на одному барабані одночасно. Тарілки й тамтами, які були винайдені в Китаї, були згодом додані до барабанних установок. Також були включені такі ударні елементи як дзвіночки, дерев'яні блоки й дзвонові набори. До 1930-их років стандартна барабанна установка остаточно знайшла свій сучасний вид. Комплект складається з басового барабана, ножної педалі, уловлювача, малого барабана, тамтама, малих тарілок і великих підвісних тарілок.
 В 1960-их роках рок-барабанщики почали розширювати барабанні установки, і в результаті з'явилися складні комплекти, які сьогодні є нормою. Був доданий великий дзвін і тарілки, а так само другий басовий барабан, щоб збільшити швидкість. Були також розроблені електронні барабани, які могли створювати звуки недоступні традиційним барабанам. Вони ввели у використання синтезовані барабанні звуки, що застосовуються в багатьох сучасних музичних стилях.

 

Народні ударні та шумові музичні інструменти в Україні

В Україні перетинкові інструменти з'явилися в період Київської Русі. На них грали скоморохи, викликаючи гнів церкви, ці інструменти були військовими сигнальними.
Бубон вважають одним із найдавніших ударних музичних інструментів. Слово "бубон" відоме багатьом слов'янським народам як узагальнена назва перетинкового інструмента, бубен у росіян, вевеп – у поляків, вівеп – у чехів, вівоп – у сербів, вевп – у хорватів. Його виникнення відносять до того часу, коли людина мисливством добувала собі їжу. Учені зазначають, що натягнута на дуплисте дерево суха шкіра поступово ставала прототипом мембранних ударних інструментів.
Перші відомості про використання бубна на території України знаходимо у XI ст. в літописі "Повість временних літ". Тут читаємо: "Возьмите сопели, бубны и гусли и ударяйте…". Бубон також використовувався як скомороший інструмент. Він з'явився значно раніше, ніж барабан і литаври, тому у часи Київської Русі був і військовим інструментом; побутували великі бубни, які називалися набатом, і невеликі бубни – бряцала. Бубон був військовим інструментом полкової музики Війська Запорізького. Поруч із цим він використовувався при урочистостях, на похоронах, за допомогою бубна виголошували вироки суду, сповіщали про втечу злочинців. Бубон був незамінним інструментом на весіллі. Усе це свідчить про велику популярність бубна серед українського народу.
Л. Черкаський так описує будову цього інструмента: "Бубон має вузьку дерев'яну, зігнуту у вигляді обруча, обичайку, одна сторона якої обтягнута шкіряною перетинкою (мембраною). Діаметр бубна 400–500 мм, ширина обичайки 60–80 мм. Мембрана кріпиться до обичайки за допомогою гвинтів і гайок (баранчиків). По всьому периметру обичайки роблять 6–8 отворів, у які вмонтовують на дротяних розтяжках (тонких стрижнях) бубончики, парні тарілочки або дзвіночки. Бувають бубни й без цих брязкалець".
Під час гри виконавець лівою рукою тримає інструмент, а правою за допомогою невеликої дерев'яної колотушки б'є по мембрані. Часто бубнярі відмовляються від колотушки і б'ють по шкірі кулаком або долонею, іноді пальцями. Залежно від того, по якій частині мембрани ударяє бубняр – у центрі чи біля обичайки – змінюється висота звука.
Барабан – різновид ударних мембранних інструментів. Учені вважають, що слово "барабан" має тюркське походження. Він відомий у всьому світі під назвою тамбур, тамбурин – від італ. tamburo (тамбуро).
Звуковидобування на барабані відбувається ударом дерев'яної колотушки з м'яким наконечником (шкіряним, повстяним) по мембрані. Відомі однобічні барабани (коли лише одна основа циліндричного корпусу обтягнута шкірою) і двобічні. Барабан належить до тих музичних інструментів, що не настроюються. Це темброво-ритмічний інструмент.
Здавна барабан використовується як сигнальний, військовий, обрядовий інструмент, а також інструмент для супроводу маршової чи танцювальної музики. У професійній музиці використовуються великий і малий барабани. Прототипом великого вважають турецький барабан, який на своїй батьківщині використовувався насамперед як військовий інструмент.
Великий барабан має діаметр обичайки 700 мм, ширину – 350 мм. Під час гри на великому барабані його мембрани перебувають у вертикальному положенні. Граючи в поході, барабанщик тримає інструмент на ременях, в інших випадках барабан ставлять на підставку. Звук великого барабана глухий, похмурий при слабкому ударі і могутній, грізний – при сильному. Великий барабан має ще спеціальне пристосування – демпфер (глушитель): усередині барабана до мембрани за допомогою педалі притуляється повстяна чи резинова подушечка, завдяки якій звук стає коротшим, тихішим, м'якшим.
Малий барабан часто називають ще військовим. Л. Черкаський подає наступний опис цього інстумента: "Його діаметр 360 мм, ширина металевої обичайки 200 мм. На відміну від великого барабана, у малому під час гри мембрани перебувають у горизонтальному положенні. Під мембраною малого барабана для тембральних ефектів розміщено чотири–десять і більше струн або м'які спіральні пружини. Спеціальним важелем ці струни (чи пружини) можуть відводитися від мембрани. Грають на малому барабані двома дерев'яними паличками, що мають невеликі потовщення на кінцях. На малому барабані добре звучать як поодинокі удари, так і ефектне тремоло (часті удари обома паличками), поволі переходячи по всьому діапазону від ледве вловимого звука до гучного".
Варто зазначити, що саме для української народної музики характерне використання барабана з тарілкою. Він широко застосовується в ансамблях троїстих музик та оркестрах народних інструментів. Барабан із тарілкою рівномірно поширений по всій Україні, але в різних регіонах цей інструмент має різні назви: на Поділлі – бухало, у центральній і східній Україні – барабан, на Гуцульщині – бубон, бубонь, бубень, на Бойківщині – бубон.
Литаври (тулумбас) – ударний мембранний інструмент. Деякі учені вважають, що слово "литаври" походить від грецького "політавреа" і означає багато барабанів. Друга назва цього інструмента має турецьке походження – тулумбас, козаки литаври називали словом "котли".
Батьківщиною литавр вважають Далекий Схід, а до Європи литаври потрапили у XV ст. як військовий музичний інструмент.
Литаври широко побутували в Запорізькій Січі. Вони використовувалися як військовий інструмент (для передачі сигналів, наказів), як ударний музичний інструмент у полковій музиці Війська Запорізького, входили до клейнодів Запорізької Січі. Литаври були різних розмірів, у найбільші з цих інструментів били одночасно вісім чоловік. Їх називали набатом і зберігали в Запорізькій Січі. У XVIII ст. литаври увійшли до складу симфонічних оркестрів поміщиків і дворян, зокрема вони входили до складу оркестрів Розумовських, Юсупова, Панчулідзева та ін.
З другої половини XX ст. литаври вводяться в усі професійні народно-інструментальні ансамблі, у самодіяльні та професійні оркестри народних інструментів.
Литаври мають котлоподібний корпус із міді, латуні чи алюмінію, обтягнутий зверху телячою шкірою. Вони належать до мембранних інструментів, які настроюються. Висота звука залежить від сили натягу шкіряної мембрани: чим сильніше натягнута мембрана, тим звук вищий, і навпаки.
В оркестрах застосовують дві–п'ять і більше литавр, найчастіше – комплект із трьох литавр: великих, середніх і малих. На литаврах можна видобути хроматичний звукоряд. Ноти для литавр пишуться в басовому ключі.
Звуковидобування у литавр відбувається ударом по мембрані дерев'яною колотушкою, на кінці якої закріплена шкіряна, пробкова, губчаста чи повстяна кулька. У литавр великий діапазон сили звука: від ледь вловимого до розкотистого (ppp–fff). Чим нижчий звук, тим він тяжчий, більш тривалий; чим вищий звук, тим він коротший, легший.
Бугай (бербениця) є шнуро-фрикційним музичним інструментом (від італ. frictio – тертя), звуковидобування у нього відбувається тертям пальців по закріпленому в центрі мембрани пучку кінського волосся.
Достеменно невідомо, коли з'явився бугай. Є свідчення, що у XIX ст. бугай як обрядовий інструмент епізодично використовувався в музичному побуті чехів, поляків, молдован, румунів. В Україні він побутував на Гуцульщині, Закарпатті, Тернопільщині, Рівненщині як акомпануючий ансамблевий інструмент. Його називали "цеберко", "бербениха", "бербенятко".
Варто відзначити, що і сьогодні бугай подекуди трапляється на Тернопільщині, Рівненщині та в інших регіонах. Поширенню цього інструмента в Україні сприяє те, що він входить до складу невеликих інструментальних ансамблів професійних колективів, таких як Національний академічний оркестр народних інструментів України, Національна заслужена капела бандуристів України та ін.
Л. Черкаський так описує будову бугая: "Корпусом інструмента є конусоподібна, бокалоподібна або циліндрична діжечка, набрана з вузеньких смерекових клепок (планок), які скріплені між собою дерев'яними (ясеневими) чи металевими обручами. Нижній отвір діжечки може бути закритий смерековим дном, а може бути й просто відкритим. Верхній отвір обтягнуто шкіряною мембраною, що кріпиться обручем. До середини мембрани кріплять пучок волосся з кінського хвоста. Розміри діжечок різноманітні. Невеличкий бугай має висоту корпусу 350400 мм, діаметр мембрани 180200 мм. Висота великих інструментів становить 700–900 мм, діаметр 250 мм і більше. Під час гри великий інструмент ставлять на підлогу, граючи ж на малому, один із виконавців його тримає, а інший грає".
Грають на бугаї, смикаючи з проковзуванням за пучок волосся зволоженими у квасі (пиві) руками. Залежно від того, у якому місці пучка зупиняється рука, змінюється висота звука. Практично видобуваються найбільш стійкі звуки акорду, хоча в сільських ансамблях часто грають і на одній ноті, утримуючи певний темпоритм і вносячи в гру ансамблю народний колорит, елемент гумору.

Немає коментарів:

Дописати коментар