На сьогодні бандура для нас є звичним і сталим музичним інструментом. Але насправді сучасна бандура має два різновиди – народний і «радянський». Як так сталося і що роблять сучасні бандуристи, аби подолати пережитки минулого?

 Історія бандури, кобзи, дуже давня, і губиться в глибині сторіч. В різний час так називали доволі різні музичні інструменти, іноді значення мінялися місцями або модною ставала певна назва. Десь із початку 19 ст, коли стабілізувались більшість класичних інструментів, фактично стала сталою і назва бандури.

Цю Бандуру, яка стабілізувалася на початку 19 століття зараз називають традиційна, народна, старосвітська бандура. Її ознаки – 4-8 струн на ручці (грифі), 14-18 бічних струн(приструнків).

Поряд розвивався ще один старовинний інструмент який тепер зазвичай називають кобза – має 5-6 струн на ручці, і 6-7 приструнків.

Історія виникнення бандури

Бандура — український народний струнно-щипковий музичний інструмент. Класичний (діатонічний) і сучасний (діатонічний або хроматичний) інструмент з родини арф,гусель та псалтиріонів. Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискує струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни, зате в 18 і 19 ст. всі бандури використовували техніку придавання струн до грифу. Бандури 18 ст були більш схожі на німецькі пів-лютні ніж сьогоднішні інструменти.

В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.

Навколо питання походження бандури, її назви точилися постійні суперечки. Так, О. Фамінцин вважав, що бандура є "винаходом" Д. Розе, вона виникла в Англії 1561 р., звідти поширилася по Західній Європі, дійшла до Польщі, а звідти – до України.

Г. Хоткевич заперечував твердження О. Фамінцина про запозичення українцями англійської бандори. На його думку, "англійська бандора зовсім не обходила Західної Європи". У кожній країні побутували свої інструменти, які мали подібну назву: "французька mandore, іспанська bandurria, італійська pandora, німецька Bandore…". Дослідник вважав, що до кобзи додали приструнки і так утворився новий інструмент із назвою "бандура". Він зазначав: "<…> Бандура є чисто український винахід. Ніде й ні від кого українці цього інструмента не позичали, а вигадали для себе самі".

Л. Черкаський, посилаючись на польські джерела, згадує про українського бандуриста Чурила, який був у списку музикантів польських королівських капел за 1500 р. Відповідно, дослідник також заперечує версію щодо винаходу бандури англійцями і запозичення цього інструмента з Європи.

Спробуємо визначити, коли вперше з'явилася бандура в Україні. І. Шрамко вважає, що бандура-кобза належить до найдавнішого у світі культу Змії з багатотисячолітньою традицією. Її зображення є на золотій пластинці зі скіфського поховання біля с. Сахнівка на Херсонщині. Дослідники стверджують, що бандура побутувала в Київській Русі ще до прийняття християнства.

Л. Черкаський щодо походження первинної бандури в Україні віддає перевагу версії М. Прокопенка, за якою прототипом бандури був давній нащадок пан тура – інструмента, що побутував ще в третьому тисячолітті до н. е. у шумерів. Цей інструмент і його назва потрапили до України шляхом багатовікових контактів із кавказькими народами і на тлі української музичної культури, її усталеного струнного щипкового (гусельного) інструментарію і характерної для українців билинно-думної традиції зазнали поступових серйозних конструктивних змін, унаслідок чого виникли власні українські національні інструменти, що не мають аналогів у світовій музичній культурі.

О. Фамінцин вважає, що у XVI–XVII ст. із Польщі в Україну потрапили західноєвропейські музичні інструменти пандора і теорба, які набули там поширення під назвами "бандура" і "торбан". Відомо, що у Польщі на бандурі грали українці, бандуру називали козацькою лютнею, а бандуриста – козаком (українцем). На початку XVIII ст. українськібандуристи також були при російському царському дворі й у палацах вельмож. Отже, українських бандуристів визнавала вишукана публіка Польщі й Росії, і в Україні ці музиканти та їхні інструменти були дуже популярними. Про це свідчить Височайший указ від 1738 р. про створення в Україні (м. Глухів) невеликої музичної школи для поповнення придворного хору і оркестру. Згідно з цим указом серед інших музикантів готували й бандуристів.

Відомо, що бандура була улюбленим інструментом козаків. У Запорізькій Січі існували хори, оркестри, рапсоди-бандуристи. Репертуар бандуристів був різноманітним: цедуми, історичні, жартівливі пісні, пісні до танцю. Бандуристи офіційно входили до складу Війська Запорізького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику.

Я. Штелін вказував на велике поширення бандури в Україні у середині XVIII cт., відзначав музичну обдарованість українських бандуристів і їхню веселу вдачу. У XIX ст. бандуристи були в Україні у маєтках польських поміщиків. Отже, у XVII–XIX ст. бандура набула найбільшого поширення серед українського народу.

Отже, хоча щодо появи бандури в Україні є багато різних думок, і це питання досі залишається невирішеним, не викликає сумнівів той факт, що бандура з давнини органічно вплелася в музичний побут нашого народу. Саме український народ із його багатою культурою витворив шляхом удосконалення власний національний інструмент – бандуру, яка не має аналогів у світі.

Кобза-Бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чи мандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда. Зображення кобзи-бандури відомі з 12 ст.

Ще у 15 ст. українських кобзарів запрошували до королівського двору Польщі, а у 18—19 ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні кобзарі — Т. Білоградський (відомий лютнист, 18 ст), А. Шут (19 ст), О. Вересай (19 ст) та ін.

На початку 19 ст. *старосвітська* бандура витіснила ладкову бандуру. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.

Діатонічна багатострунна бандура- це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою «бандура Недбайла».

Походження назви бандури — з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).

В 17-му сторіччі ладкова бандура була популярна в Україні, а з початку XVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою «бандора» на *латинській манір*. Така назва зафіксована в багатьох польських джерелах (з 1441 р) інструментів бандура тлумачиться як козацька лютня»(О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, «а селяни… на кобзі», пояснюючи у дужках, що то «рід бандури» сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру XVIII ст., як «інструмент схожий з лютнею, але меншій за розміром та за кількістю струн», «тільки ручка дещо коротша», «тон абсолютно схожий з тоном лютні». Отже, мова велася саме про «козацьку лютню» — кобзу. Та поруч існували справжні бандури на «20 і більше струн…на останніх (багатострунних бандурах) не усі струни натягуються уздовж грифа, половина — на самому корпусі» (О. Фамінцин).

Отже, на початку XIX ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які «українізувавшись», почали зватися бандурами, а виконавці на них — бандуристами.

Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розміщені праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі відігравали другорядну ролю. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію — збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).

Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у XIX ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деяких сільських регіонах й назву самого інструменту.

У радянські часи бандура трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка і сьогодні відновлена молоддю з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.

Сьогодні концертні бандуристи в Україні використовують інструменти Київського типу переважно виробництво Чернігівської або Львівської музичної фабрики. Ці інструменти зроблені за конструкцією І. Скляра та В. Герасименка. Стандартна бандура пріма має 55-58 струн і настроєна в тональності соль мажор. Концертні інструменти відрізняються від бандури пріми в тим що мають механіку для перестроювання приструнків. Концертні інструменти мають 61-65 струн. Обидві фабрики виробляли також інструменти дитячих розмірів. Львівська фабрика випускає ще бандуру підліткову яку теж можна замовити з механічним перестроювачем.

В діаспорі популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків. Інструменти бувають діатонічні (34-36 струн), напівхроматичні та хроматичні. Вони мають механіку для швидкого перестроювання окремих струн.

У 60-их роках були зроблені експериментальні Київсько-Харківські бандури конструкції І. Скляра які, проте, не вкорінилися в Україні. Інструмент був побудований на основі Київської бандури і для грання харківським способом не був зручний. Складна механіка для перестроювання тональності негативно впливала на акустичні властивості концертних варіантів цього інструменту.

Останнім часом зроблені спроби відродити харківську бандуру в Україні. В. Герасименко зробив декілька варіантів харківської бандури, які мають тональну механіку для перестроювання бандури, але інструменти ще недосконалі й їх ще не почали виробляти серійно.