четвер, 9 листопада 2017 р.

Історія виникнення бандури

На сьогодні бандура для нас є звичним і сталим музичним інструментом. Але насправді сучасна бандура має два різновиди – народний і «радянський». Як так сталося і що роблять сучасні бандуристи, аби подолати пережитки минулого?
 Історія бандури, кобзи, дуже давня, і губиться в глибині сторіч. В різний час так називали доволі різні музичні інструменти, іноді значення мінялися місцями або модною ставала певна назва. Десь із початку 19 ст, коли стабілізувались більшість класичних інструментів, фактично стала сталою і назва бандури.
Цю Бандуру, яка стабілізувалася на початку 19 століття зараз називають традиційна, народна, старосвітська бандура. Її ознаки – 4-8 струн на ручці (грифі), 14-18 бічних струн(приструнків).
Поряд розвивався ще один старовинний інструмент який тепер зазвичай називають кобза – має 5-6 струн на ручці, і 6-7 приструнків.

Історія виникнення бандури

Бандура український народний струнно-щипковий музичний інструмент. Класичний (діатонічний) і сучасний (діатонічний або хроматичний) інструмент з родини арф,гусель та псалтиріонів. Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискує струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни, зате в 18 і 19 ст. всі бандури використовували техніку придавання струн до грифу. Бандури 18 ст були більш схожі на німецькі пів-лютні ніж сьогоднішні інструменти.
В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.
Навколо питання походження бандури, її назви точилися постійні суперечки. Так, О. Фамінцин вважав, що бандура є "винаходом" Д. Розе, вона виникла в Англії 1561 р., звідти поширилася по Західній Європі, дійшла до Польщі, а звідти – до України.
Г. Хоткевич заперечував твердження О. Фамінцина про запозичення українцями англійської бандори. На його думку, "англійська бандора зовсім не обходила Західної Європи". У кожній країні побутували свої інструменти, які мали подібну назву: "французька mandore, іспанська bandurria, італійська pandora, німецька Bandore…". Дослідник вважав, що до кобзи додали приструнки і так утворився новий інструмент із назвою "бандура". Він зазначав: "<…> Бандура є чисто український винахід. Ніде й ні від кого українці цього інструмента не позичали, а вигадали для себе самі".
Л. Черкаський, посилаючись на польські джерела, згадує про українського бандуриста Чурила, який був у списку музикантів польських королівських капел за 1500 р. Відповідно, дослідник також заперечує версію щодо винаходу бандури англійцями і запозичення цього інструмента з Європи.
Спробуємо визначити, коли вперше з'явилася бандура в Україні. І. Шрамко вважає, що бандура-кобза належить до найдавнішого у світі культу Змії з багатотисячолітньою традицією. Її зображення є на золотій пластинці зі скіфського поховання біля с. Сахнівка на Херсонщині. Дослідники стверджують, що бандура побутувала в Київській Русі ще до прийняття християнства.
Л. Черкаський щодо походження первинної бандури в Україні віддає перевагу версії М. Прокопенка, за якою прототипом бандури був давній нащадок пан тура – інструмента, що побутував ще в третьому тисячолітті до н. е. у шумерів. Цей інструмент і його назва потрапили до України шляхом багатовікових контактів із кавказькими народами і на тлі української музичної культури, її усталеного струнного щипкового (гусельного) інструментарію і характерної для українців билинно-думної традиції зазнали поступових серйозних конструктивних змін, унаслідок чого виникли власні українські національні інструменти, що не мають аналогів у світовій музичній культурі.
О. Фамінцин вважає, що у XVI–XVII ст. із Польщі в Україну потрапили західноєвропейські музичні інструменти пандора і теорба, які набули там поширення під назвами "бандура" і "торбан". Відомо, що у Польщі на бандурі грали українці, бандуру називали козацькою лютнею, а бандуриста – козаком (українцем). На початку XVIII ст. українськібандуристи також були при російському царському дворі й у палацах вельмож. Отже, українських бандуристів визнавала вишукана публіка Польщі й Росії, і в Україні ці музиканти та їхні інструменти були дуже популярними. Про це свідчить Височайший указ від 1738 р. про створення в Україні (м. Глухів) невеликої музичної школи для поповнення придворного хору і оркестру. Згідно з цим указом серед інших музикантів готували й бандуристів.
Відомо, що бандура була улюбленим інструментом козаків. У Запорізькій Січі існували хори, оркестри, рапсоди-бандуристи. Репертуар бандуристів був різноманітним: цедуми, історичні, жартівливі пісні, пісні до танцю. Бандуристи офіційно входили до складу Війська Запорізького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику.
Я. Штелін вказував на велике поширення бандури в Україні у середині XVIII cт., відзначав музичну обдарованість українських бандуристів і їхню веселу вдачу. У XIX ст. бандуристи були в Україні у маєтках польських поміщиків. Отже, у XVII–XIX ст. бандура набула найбільшого поширення серед українського народу.
Отже, хоча щодо появи бандури в Україні є багато різних думок, і це питання досі залишається невирішеним, не викликає сумнівів той факт, що бандура з давнини органічно вплелася в музичний побут нашого народу. Саме український народ із його багатою культурою витворив шляхом удосконалення власний національний інструмент – бандуру, яка не має аналогів у світі.
Кобза-Бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чи мандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда. Зображення кобзи-бандури відомі з 12 ст.
Ще у 15 ст. українських кобзарів запрошували до королівського двору Польщі, а у 18—19 ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні кобзарі — Т. Білоградський (відомий лютнист, 18 ст), А. Шут (19 ст), О. Вересай (19 ст) та ін.
На початку 19 ст. *старосвітська* бандура витіснила ладкову бандуру. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.
Діатонічна багатострунна бандура- це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою «бандура Недбайла».
Походження назви бандури — з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).
В 17-му сторіччі ладкова бандура була популярна в Україні, а з початку XVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою «бандора» на *латинській манір*. Така назва зафіксована в багатьох польських джерелах (з 1441 р) інструментів бандура тлумачиться як козацька лютня»(О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, «а селяни… на кобзі», пояснюючи у дужках, що то «рід бандури» сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру XVIII ст., як «інструмент схожий з лютнею, але меншій за розміром та за кількістю струн», «тільки ручка дещо коротша», «тон абсолютно схожий з тоном лютні». Отже, мова велася саме про «козацьку лютню» — кобзу. Та поруч існували справжні бандури на «20 і більше струн…на останніх (багатострунних бандурах) не усі струни натягуються уздовж грифа, половина — на самому корпусі» (О. Фамінцин).
Отже, на початку XIX ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які «українізувавшись», почали зватися бандурами, а виконавці на них — бандуристами.
Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розміщені праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі відігравали другорядну ролю. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію — збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).
Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у XIX ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деяких сільських регіонах й назву самого інструменту.
У радянські часи бандура трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка і сьогодні відновлена молоддю з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.
Сьогодні концертні бандуристи в Україні використовують інструменти Київського типу переважно виробництво Чернігівської або Львівської музичної фабрики. Ці інструменти зроблені за конструкцією І. Скляра та В. Герасименка. Стандартна бандура пріма має 55-58 струн і настроєна в тональності соль мажор. Концертні інструменти відрізняються від бандури пріми в тим що мають механіку для перестроювання приструнків. Концертні інструменти мають 61-65 струн. Обидві фабрики виробляли також інструменти дитячих розмірів. Львівська фабрика випускає ще бандуру підліткову яку теж можна замовити з механічним перестроювачем.
В діаспорі популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків. Інструменти бувають діатонічні (34-36 струн), напівхроматичні та хроматичні. Вони мають механіку для швидкого перестроювання окремих струн.
У 60-их роках були зроблені експериментальні Київсько-Харківські бандури конструкції І. Скляра які, проте, не вкорінилися в Україні. Інструмент був побудований на основі Київської бандури і для грання харківським способом не був зручний. Складна механіка для перестроювання тональності негативно впливала на акустичні властивості концертних варіантів цього інструменту.
Останнім часом зроблені спроби відродити харківську бандуру в Україні. В. Герасименко зробив декілька варіантів харківської бандури, які мають тональну механіку для перестроювання бандури, але інструменти ще недосконалі й їх ще не почали виробляти серійно.

четвер, 2 листопада 2017 р.

Історія ударних музичних інструментів

Ударні - найчисленніше на сьогоднішній день сімейство музичних інструментів. Звук з інструментів цього типу витягують за допомогою удару по поверхні звучного тіла. Звучить тіло може приймати різні форми і бути виготовлено з різноманітних матеріалів. Крім того, замість удару допускається струшування - по суті, опосередковані удари паличками, молоточками або калаталами за тим же озвученому тілу.
Ударні інструменти одні з найдавніших. Перший прообраз ударного інструменту з'явився, коли первісні люди, б'ючи каменем об камінь, створювали якусь подобу ритму для ритуальних танців чи просто в повсякденних побутових турботах (дроблення горіхів, помел зерна тощо).
По суті, ударним інструментом може називатися будь пристосування, яке виробляє розмірені шуми. Спочатку це були камені або палички, дощечки. Пізніше з'явилася ідея вистукувати ритм по натягнутій на порожнистий корпус шкірі - перші барабани.
При розкопках місць поселення племен Центральної Африки і Далекого Сходу археологи виявили вже понад схожі на сучасніше зразки древніх ударних інструментів. Очевидно, саме вони свого часу послужили прикладом для створення європейських ударних інструментів.
Звук, вироблений ударними інструментами, пішов від первісних ритмічних мелодій. Дзвінкі прототипи сучасних ударних музичних інструментів використовувалися під час ритуальних танців народами Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, країн Азії.
Представники древніх арабських держав використовували ударні інструменти, зокрема барабани, у військових походах. Цю традицію європейські народи перейняли набагато пізніше. Прості в мелодійному плані, але гучні і ритмічні, барабани стали незмінним супроводом військових маршів і гімнів.
Та й в оркестрі ударні інструменти знайшли досить широке застосування. Спочатку доступ до європейської академічної музики їм був закритий. Поступово ударні знайшли своє застосування в драматичній музиці в рамках оперних і балетних оркестрів, і тільки потім вони потрапили в оркестри симфонічні. Зате сьогодні складно уявити собі оркестр без барабанів, литавр, тарілок, бубна, тамбурина або трикутника.


Історія ударних музичних інструментів

Ударні музичні інструменти музичні інструменти, звук на яких видобувається ударом (руками, паличками, молоточками і т. д.) по тілу, що стає його джерелом. Найчисленніше і найстародавніше сімейство серед усіх музичних інструментів. Іноді ударні музичні інструменти називають словом перкусія (відангл. percussion).
Музикант, що грає на ударних інструментах називається уда́рником або перкусіоні́стом, в рок- та джазових групах — також бараба́нщиком.
В залежності від джерела звуку ударні інструменти можуть бути:
·  ідіофонами — джерело звуку — корпус інструменту. Ідіофонами є ханг, дзвони оркестрові, ксилофон, трикутник, тарілки, кастаньєти, гонги та ін.
·  мембранофонами — джерело звуку — натягнута шкіра, «мембрана». До мембранофонів належать барабани, литаври, том-томи та ін.
В залежності від властивостей звуку розрізняють:
·  Інструменти з невизначеною висотою звучання — трикутник, тарілки, кастаньєти,барабани, том-томи та інші.
·  Інструменти з визначеною висотою звуку — ксилофон, вібрафон, маримба, дзвіночки,дзвони оркестрові, литаври та інші.
Ймовірно першим барабаном був порожній стовбур дерева, на який натягали шкіру рептилій або риб. Пізніше стали використатися шкіри тварин, убитих на полюванні, з'явилися перші ціпки. Для прикріплення шкіри до корпуса застосовувалося кілька різних методів: цвяхи, клей, заклепки, шнур навколо корпуса й т.п.
Прообраз малого барабана швидше за все прийшов в Іспанію від арабів і спочатку був сугубо фольклорним інструментом. Спочатку звук з барабана видобували руками, а пізніше стали використати ціпки округлої форми. Настроювання барабана здійснювалося шляхом стягування мембран жилами, мотузками й пізніше за допомогою металевих натяжних кріплень, які натягали або послабляли мембрани, і завдяки цьому звук барабана змінював свій тон. У різні часи й у різних народів були зовсім не схожі один на одного інструменти. Біля 14-го століття він починає використатися у військах. Тоді ж з'являються жильні струни, натягнуті уздовж поверхні нижньої шкіри. Старший брат малого барабана — теноровий барабан — також використався в армії як зі струнами, так і без.
Великий барабан і тарілки потрапили в Європу з Туреччини з військами Оттоманської імперії у 18-му столітті. Довгий час інструмент яничарів іменувався європейцями турецьким барабаном. Перші ноти для барабана датовані 16-м століттям.
В 17-18 столітті ударні інструменти поступово потрапляють до складу симфонічних оркестрів. В 19 столітті в симфонічний оркестр входять литаври,трикутник, тарілки, малий барабани та великий барабани, а також ксилофон та оркестрові дзвони. В 20 столітті набір оркестрових ударних інструментів значно розширюється.
Разом з тим на початку 20 століття формується ударна установка. Ще у дев'яностих роках 19-го століття музиканти з Нового Орлеану і з інших міст США намагалися пристосувати малий барабан і великий барабан військового оркестру для сценічного виконання так, щоб один виконавець міг грати відразу на двох інструментах. У той же час вони розвивали новий стиль гри, що базувався на колективній імпровізації, що пізніше стане основою джазу. З винаходомхай-хету в середині 1920-х років ударна установка набуває схожого на сучасний вигляд. Характерною для останніх десятеліть є тенденція до залучення в музичну культуру найрізноманітніших ударних інструментів різних національних культур.

Тарілки – ударний музичний інструмент

Тарілки – ударний музичний інструмент, який здавна побутував у Єгипті, Китаї, Японії, Бірмі. Дослідники, посилаючись на фрески Софійського собору в Києві, стверджують, що тарілки як музичний інструмент відомі в Україні з XI ст., вони використовувалися в інструментальних ансамблях. Учені вважають, що цей інструмент потрапив в Україну в середні віки під час воєн із Туреччиною. Тарілки застосовувалися в полковій музиці Війська Запорізького. З XVIII ст. цей інструмент входив до складу рогових, духових і симфонічних оркестрів.
Тарілки являють собою два металевих диски, посередині кожного є чашоподібна опуклість з отвором для ремінців, за які музикант тримає ці інструменти. Вони бувають різних розмірів: малі, середні і великі, діаметри яких відповідно 250–350, 375–450 і 475–600 мм. За товщиною вони поділяються на тонкі, середні й товсті.
У світі особливий успіх мають так звані турецькі тарілки, таємницю виготовлення яких за час уже понад 350 років усе ще не розкрито.
Грають на тарілках, використовуючи різні прийоми, серед яких найбільш поширені швидкий, ковзний та навскісний удари тарілок одна об одну. Музиканти, які грають на тарілках, домагаються від своїх інструментів тонких динамічних відтінків: у них дзвін тарілок може бути прозорим, ніжним на pianissimo та яскравим, емоційним наfortissimo. Розрізняють закритий удар, коли після удару музикант відразу гасить звук тарілок, притуляючи їх до грудей, і відкритий, коли дають можливість відзвучати тарілкам, підіймаючи їх угору чи розводячи в сторони. Такий прийом використовується в оркестрі для підкреслення найбільш кульмінаційних моментів у творі.
У народному музичному побуті тарілки невеликих розмірів використовуються разом із бубном чи барабаном. У першому випадку невеличкі тарілочки діаметру 30–60 мм попарно вмонтовуються в обичайку бубна по всьому її периметру, і вони веселим передзвоном супроводжують кожен удар по шкіряній мембрані колотушкою або рукою. Такі бубни з тарілочками широко використовуються, зокрема, у ансамблях троїстих музик.
У другому випадку одна тарілка кріпиться до обичайки барабана, а вдаряє музикант по ній вільною тарілкою, яку тримає в лівій руці. У правій руці виконавця – колотушка, якою він б'є по шкіряній мембрані. Такий барабан із тарілкою використовується також у невеликих духових оркестрах.

Історія виникнення барабанів

Поняття «барабан» настільки ж старе, як і людство. Барабан називають мембранофоном або інструментом, що створює звук від удару об натягнуту мембрану деякого об'єкта,
 звичайно, округленої палиці. Барабани складаються із впалої частини, (яку називають тілом), мембрани, що простирається до кінця барабана, і ключів, що настроюють, або штифтів, які стискають або послабляють мембрану, щоб досягати різного тону. Незважаючи на те що можна подумати, начебто звук видає тіло барабана, насправді звук - це заслуга мембрани і її вібрацій.
 Барабани вперше з'явилися ще в 6000 році до н.е. Розкопки в Месопотамії виявляли маленькі циліндричні барабани, датовані 3000 р. до н.е. Кілька наскальних малюнків, знайдених у печерах Перу, зображують барабани, використовувані в різних аспектах соціального життя. Індіанці використовували гарбузи, а також дерев'яні барабани для ритуалів і церемоній. Барабани завжди використовувалися для ефекту більшого, ніж просто створення музики. Їх використовували в побуті, для передачі повідомлень, у релігійних ритуалах і не тільки.

Походження барабанних установок

 Барабанні установки - тобто групи по-різному настроєних барабанів, зародилися в часи військових парадів і маршів у Новому Орлеані. Було виявлено, що один барабанщик міг грати більше, ніж на одному барабані одночасно. Тарілки й тамтами, які були винайдені в Китаї, були згодом додані до барабанних установок. Також були включені такі ударні елементи як дзвіночки, дерев'яні блоки й дзвонові набори. До 1930-их років стандартна барабанна установка остаточно знайшла свій сучасний вид. Комплект складається з басового барабана, ножної педалі, уловлювача, малого барабана, тамтама, малих тарілок і великих підвісних тарілок.
 В 1960-их роках рок-барабанщики почали розширювати барабанні установки, і в результаті з'явилися складні комплекти, які сьогодні є нормою. Був доданий великий дзвін і тарілки, а так само другий басовий барабан, щоб збільшити швидкість. Були також розроблені електронні барабани, які могли створювати звуки недоступні традиційним барабанам. Вони ввели у використання синтезовані барабанні звуки, що застосовуються в багатьох сучасних музичних стилях.

 

Народні ударні та шумові музичні інструменти в Україні

В Україні перетинкові інструменти з'явилися в період Київської Русі. На них грали скоморохи, викликаючи гнів церкви, ці інструменти були військовими сигнальними.
Бубон вважають одним із найдавніших ударних музичних інструментів. Слово "бубон" відоме багатьом слов'янським народам як узагальнена назва перетинкового інструмента, бубен у росіян, вевеп – у поляків, вівеп – у чехів, вівоп – у сербів, вевп – у хорватів. Його виникнення відносять до того часу, коли людина мисливством добувала собі їжу. Учені зазначають, що натягнута на дуплисте дерево суха шкіра поступово ставала прототипом мембранних ударних інструментів.
Перші відомості про використання бубна на території України знаходимо у XI ст. в літописі "Повість временних літ". Тут читаємо: "Возьмите сопели, бубны и гусли и ударяйте…". Бубон також використовувався як скомороший інструмент. Він з'явився значно раніше, ніж барабан і литаври, тому у часи Київської Русі був і військовим інструментом; побутували великі бубни, які називалися набатом, і невеликі бубни – бряцала. Бубон був військовим інструментом полкової музики Війська Запорізького. Поруч із цим він використовувався при урочистостях, на похоронах, за допомогою бубна виголошували вироки суду, сповіщали про втечу злочинців. Бубон був незамінним інструментом на весіллі. Усе це свідчить про велику популярність бубна серед українського народу.
Л. Черкаський так описує будову цього інструмента: "Бубон має вузьку дерев'яну, зігнуту у вигляді обруча, обичайку, одна сторона якої обтягнута шкіряною перетинкою (мембраною). Діаметр бубна 400–500 мм, ширина обичайки 60–80 мм. Мембрана кріпиться до обичайки за допомогою гвинтів і гайок (баранчиків). По всьому периметру обичайки роблять 6–8 отворів, у які вмонтовують на дротяних розтяжках (тонких стрижнях) бубончики, парні тарілочки або дзвіночки. Бувають бубни й без цих брязкалець".
Під час гри виконавець лівою рукою тримає інструмент, а правою за допомогою невеликої дерев'яної колотушки б'є по мембрані. Часто бубнярі відмовляються від колотушки і б'ють по шкірі кулаком або долонею, іноді пальцями. Залежно від того, по якій частині мембрани ударяє бубняр – у центрі чи біля обичайки – змінюється висота звука.
Барабан – різновид ударних мембранних інструментів. Учені вважають, що слово "барабан" має тюркське походження. Він відомий у всьому світі під назвою тамбур, тамбурин – від італ. tamburo (тамбуро).
Звуковидобування на барабані відбувається ударом дерев'яної колотушки з м'яким наконечником (шкіряним, повстяним) по мембрані. Відомі однобічні барабани (коли лише одна основа циліндричного корпусу обтягнута шкірою) і двобічні. Барабан належить до тих музичних інструментів, що не настроюються. Це темброво-ритмічний інструмент.
Здавна барабан використовується як сигнальний, військовий, обрядовий інструмент, а також інструмент для супроводу маршової чи танцювальної музики. У професійній музиці використовуються великий і малий барабани. Прототипом великого вважають турецький барабан, який на своїй батьківщині використовувався насамперед як військовий інструмент.
Великий барабан має діаметр обичайки 700 мм, ширину – 350 мм. Під час гри на великому барабані його мембрани перебувають у вертикальному положенні. Граючи в поході, барабанщик тримає інструмент на ременях, в інших випадках барабан ставлять на підставку. Звук великого барабана глухий, похмурий при слабкому ударі і могутній, грізний – при сильному. Великий барабан має ще спеціальне пристосування – демпфер (глушитель): усередині барабана до мембрани за допомогою педалі притуляється повстяна чи резинова подушечка, завдяки якій звук стає коротшим, тихішим, м'якшим.
Малий барабан часто називають ще військовим. Л. Черкаський подає наступний опис цього інстумента: "Його діаметр 360 мм, ширина металевої обичайки 200 мм. На відміну від великого барабана, у малому під час гри мембрани перебувають у горизонтальному положенні. Під мембраною малого барабана для тембральних ефектів розміщено чотири–десять і більше струн або м'які спіральні пружини. Спеціальним важелем ці струни (чи пружини) можуть відводитися від мембрани. Грають на малому барабані двома дерев'яними паличками, що мають невеликі потовщення на кінцях. На малому барабані добре звучать як поодинокі удари, так і ефектне тремоло (часті удари обома паличками), поволі переходячи по всьому діапазону від ледве вловимого звука до гучного".
Варто зазначити, що саме для української народної музики характерне використання барабана з тарілкою. Він широко застосовується в ансамблях троїстих музик та оркестрах народних інструментів. Барабан із тарілкою рівномірно поширений по всій Україні, але в різних регіонах цей інструмент має різні назви: на Поділлі – бухало, у центральній і східній Україні – барабан, на Гуцульщині – бубон, бубонь, бубень, на Бойківщині – бубон.
Литаври (тулумбас) – ударний мембранний інструмент. Деякі учені вважають, що слово "литаври" походить від грецького "політавреа" і означає багато барабанів. Друга назва цього інструмента має турецьке походження – тулумбас, козаки литаври називали словом "котли".
Батьківщиною литавр вважають Далекий Схід, а до Європи литаври потрапили у XV ст. як військовий музичний інструмент.
Литаври широко побутували в Запорізькій Січі. Вони використовувалися як військовий інструмент (для передачі сигналів, наказів), як ударний музичний інструмент у полковій музиці Війська Запорізького, входили до клейнодів Запорізької Січі. Литаври були різних розмірів, у найбільші з цих інструментів били одночасно вісім чоловік. Їх називали набатом і зберігали в Запорізькій Січі. У XVIII ст. литаври увійшли до складу симфонічних оркестрів поміщиків і дворян, зокрема вони входили до складу оркестрів Розумовських, Юсупова, Панчулідзева та ін.
З другої половини XX ст. литаври вводяться в усі професійні народно-інструментальні ансамблі, у самодіяльні та професійні оркестри народних інструментів.
Литаври мають котлоподібний корпус із міді, латуні чи алюмінію, обтягнутий зверху телячою шкірою. Вони належать до мембранних інструментів, які настроюються. Висота звука залежить від сили натягу шкіряної мембрани: чим сильніше натягнута мембрана, тим звук вищий, і навпаки.
В оркестрах застосовують дві–п'ять і більше литавр, найчастіше – комплект із трьох литавр: великих, середніх і малих. На литаврах можна видобути хроматичний звукоряд. Ноти для литавр пишуться в басовому ключі.
Звуковидобування у литавр відбувається ударом по мембрані дерев'яною колотушкою, на кінці якої закріплена шкіряна, пробкова, губчаста чи повстяна кулька. У литавр великий діапазон сили звука: від ледь вловимого до розкотистого (ppp–fff). Чим нижчий звук, тим він тяжчий, більш тривалий; чим вищий звук, тим він коротший, легший.
Бугай (бербениця) є шнуро-фрикційним музичним інструментом (від італ. frictio – тертя), звуковидобування у нього відбувається тертям пальців по закріпленому в центрі мембрани пучку кінського волосся.
Достеменно невідомо, коли з'явився бугай. Є свідчення, що у XIX ст. бугай як обрядовий інструмент епізодично використовувався в музичному побуті чехів, поляків, молдован, румунів. В Україні він побутував на Гуцульщині, Закарпатті, Тернопільщині, Рівненщині як акомпануючий ансамблевий інструмент. Його називали "цеберко", "бербениха", "бербенятко".
Варто відзначити, що і сьогодні бугай подекуди трапляється на Тернопільщині, Рівненщині та в інших регіонах. Поширенню цього інструмента в Україні сприяє те, що він входить до складу невеликих інструментальних ансамблів професійних колективів, таких як Національний академічний оркестр народних інструментів України, Національна заслужена капела бандуристів України та ін.
Л. Черкаський так описує будову бугая: "Корпусом інструмента є конусоподібна, бокалоподібна або циліндрична діжечка, набрана з вузеньких смерекових клепок (планок), які скріплені між собою дерев'яними (ясеневими) чи металевими обручами. Нижній отвір діжечки може бути закритий смерековим дном, а може бути й просто відкритим. Верхній отвір обтягнуто шкіряною мембраною, що кріпиться обручем. До середини мембрани кріплять пучок волосся з кінського хвоста. Розміри діжечок різноманітні. Невеличкий бугай має висоту корпусу 350400 мм, діаметр мембрани 180200 мм. Висота великих інструментів становить 700–900 мм, діаметр 250 мм і більше. Під час гри великий інструмент ставлять на підлогу, граючи ж на малому, один із виконавців його тримає, а інший грає".
Грають на бугаї, смикаючи з проковзуванням за пучок волосся зволоженими у квасі (пиві) руками. Залежно від того, у якому місці пучка зупиняється рука, змінюється висота звука. Практично видобуваються найбільш стійкі звуки акорду, хоча в сільських ансамблях часто грають і на одній ноті, утримуючи певний темпоритм і вносячи в гру ансамблю народний колорит, елемент гумору.

вівторок, 17 жовтня 2017 р.

Музично-дидактичні ігри

         
             На сучасному етапі розвитку освіти одним із стратегічних завдань визначено необхідність формування активної, творчої особистості. На розвиток музичних здібностей дитини великий вплив має ігровий момент. Педагоги та психологи вважають гру своєрідною формою співвідношень між навколишнім світом та життєвими подіями. Вона є одним із видів дитячої діяльності.
     На уроках музики одним із провідних методів навчання й виховання є дидактичні ігри. Вони позитивно впливають на пізнавальну діяльність учнів. Основне призначення музично-дидактичних ігор – розвивати емоційно-почуттєву сферу молодших школярів, формувати у дітей музичні здібності, в доступній ігровій формі допомогти їм  якісно засвоїти програмовий матеріал, пробуджувати інтерес до самостійних дій з використанням набутих на уроках музики знань. У результаті їх систематичного використання в навчальному процесі у дітей розвиваються основні процеси мислення: порівняння, увага, аналіз та ін. Музично-дидактичні ігри збагачують дітей новими враженнями, розвивають у них ініціативу, самостійність, здатність до сприйняття. Розвиткові музичного інтересу в дітей сприяють ігрові ситуації, що часто застосовуються в роботі з молодшими школярами. Ігрові ситуації допомагають підтримувати інтерес дітей до уроку, забезпечити емоційне розвантаження, сприяють розвиткові музичних здібностей молодших школярів. Гра приносить радість, викликає емоційний настрій. 
Гра «Музичний годинник»
 Мета: закріпити знання учнів про жанри музики (пісня, танець, марш), розвивати музичну пам’ять.
Обладнання: годинник з однією стрілкою. По периметру годинника розташовані прозорі кишені, у які вкладають картинки із зображеннями символами жанрів музики.
Методика проведення гри. Лунає музичний твір. Дитина визначає, який це твір за жанром, дуже добре якщо вона впізнає назву твору, та опвертає стрілку до відповідної картинки.

 Гра «Музичний магазин»
 Мета: розвивати вміння визначати на слух тембри музичних інструментів.
Обладнання: магнітофон, аудіо записи звучання музичних інструментів, картки із зображенням музичних інструментів (фортепіано, сопілка, барабан, скрипка, бандура і т.д.)
Методика проведення гри. Учитель по черзі вмикає записи звучання різних музичних інструментів, а учневі необхідно впізнати який музичний інструмент продається зараз в магазині (добре, якщо учень скаже й до якої групи відноситься цей інструмент). 

Гра «Аукціон композиторів»
Мета: закріплювати знання про біографію та творчість композиторів.
Обладнання: портрети композиторів.
Методика проведення гри. Учитель показує портрет композитора. Учні, щоб його «викупити», мають «роботи ставки» - називати відомості з життя, твори, характеризувати творчість, засоби виразності тощо. Хто назве більше – переможець. 

Гра «Спіймаємо в долоньки»
Мета: розширити словниковий запас молодших школярів стосовно емоційно-образних характеристик музичних творів.
Методика проведення гри. Після прослуховування твору учитель описує характер, спеціально називаючи неправильні слова. Учні повинні «зловити» правильні слова-характеристики до даного твору. 

Гра «Запитання – відповідь»
 Мета: розвивати навички вокальної імпровізації, звуконаслідування.
Методика проведення гри. Учитель співає запитання, а учень має скласти і проспівати відповідь, або ж педагог співає початок музичної фрази, а учень має придумати її закінчення.

Гра «Чарівна музична квітка» 
Мета: розвивати вміння дітей визначати характер, темп та динаміку музичного твору.
Обладнання: квітка із прозорими кишенями на пелюстках, у які вкладають предметні картки із зображенням сонечка, хмарки, дощу, маленьких та великих дзвоників, метелика. літака, ракети тощо.
Методика проведення гри. Учитель пропонує дітям уважно прослухати музичний твір та знайти картинку, яка відповідає характеру музики. Учні, прослухавши музику, вибирають картинку, вкладають в кишеню на пелюстці чарівної квіточки та розповідають про характер і інші засоби виразності музичного твору. 

Гра « Хороший настрій» 
Мета: розвивати вміння визначати настрій музичного твору, аналізувати твір.
Обладнання: картки зеленого, жовтого та червоного кольорів.
Методика проведення гри. Учитель роздає учням по три карточки кольору світлофора: зеленого, жовтого, червоного. Діти слухають музичний твір, після слухання вчитель запитує, як змінився настрій. Діти піднімають картки, які означають:
зелений колір – настрій хороший, змінився в кращу сторону;
жовтий колір – настрій нейтральний, ніяк не змінився;
червоний колір – настрій погіршився.
   Учні розповідають, які почуття вони пережили, слухаючи той чи інший твір. 

Гра «Луна» 
Мета: формування та розвиток ритмічного чуття.
Методика проведення гри. Учитель плескає ритмічний малюнок, а учень повторює його за вчителем. Ритмічний малюнок можна подовжувати і ускладнювати.
   Є варіант цієї гри більш складний. Вчитель проплескує ритмічний малюнок, наприклад П І І І, а учень має проплескати цей малюнок навпаки:   І І І П. 

Гра «Музична драбинка» 
Мета: розвивати мелодичний слух учнів, чистоту інтонування.
Обладнання: комплект карток із сходинками
1-а картка – намальовані три сходинки вгору (послідовно)
2- а картка – чотири сходинки вгору;
3-а картка – п’ять сходинок вгору;
4-а – три сходинки вниз;
5-а – чотири сходинки вниз;
6-а - п’ять сходинок вниз;
7-а – три сходинки вгору (з інтервалами, наприклад терція);
8-а – три сходинки вниз (теж з інтервалами).
Методика проведення гри. Учитель програє на інструменті різні мелодичні малюнки, учні їх впізнають і показують на картках. Також учні за другим повторенням можуть їх проспівувати. 

Гра «Знайомство» 
Мета: розвиток мелодичної та ритмічної імпровізації.
Методика проведення гри. Учитель вітається з класом, пропонує познайомитися у незвичайній формі – музичній. На ритмічно-мелодичну вокальну імпровізацію вчителя музики у формі питання «Як тебе звати?» діти, відповідно, повинні проспівати своє ім’я. 

Гра «Склади слово» 
Мета: розвивати ритмічне чуття,
Обладнання: картки з ритмічними малюнками.
Методика проведення гри. Учитель роздає картки з різними ритмічними малюнками, зазначаючи, що І – та (довгий звук), а П – ті-ті (короткі звуки). Учням необхідно скласти слова в заданому ритмі. Наприклад:
П І П І – ділі-дон, ділі-дон;
І П І І – сонечко світить;
П П І І – я іду до школи. 

Гра «Дерево мудрості» 
Мета: закріплювати знання про життя та творчість композиторів, прослухані твори.
Обладнання: плакат з Деревом мудрості, аркуші паперу.
Методика проведення гри. Учні слухають розповідь учителя про життя і творчість композитора, придумують запитання щодо почутого, записують їх та «вішають на Дерево мудрості». Кожен підходить до Дерева, «зриває» записку, читає, відповідає. Інші оцінюють запитання та відповіді. 

Гра «Вправний музикант» 
Мета: закріплювати знання нотної грамоти.
Обладнання: комплекти карток із словами, які містять склади з назвами нот (наприклад, місто, лялька, парасолька, директор і т.п.).
Методика проведення гри. Учитель роздає двом командам різні картки, учні відшукують у словах ноти. Хто справився швидше, називає кількість нот, і їх назви. Якщо помилка – мінус один бал. Потім називає учень з іншої команди.